ГУЛЯЙ-ПОЛЕ



Категории Iван Багряний ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Лежить Гуляй-Поле в кровi i в сльозах, Потоптане, смертю розоране, В бомбових кратерах i черепах, В гiльзах, В ожугах, В м'язах, В трiсках... I навiть не крячуть ворони - Жахаються круки, минають здаля, - Шкiриться жаско, смердить земля. Смердить i душить фосфором i тротилом, Паленим м'ясом i динамiтом... I вже не збагнеш тут, де ж було тiло?! Де були очi?! Де ж тут могили?! Де матерi, а де дiти!? В смерчах землi, в гекатомбах руïн, В чорних роздзяплених кратерах Вiд дiтей, вiд дрiбних, тiльки пил один... I не плаче мати, i не тужить дзвiн, I нiхто вже ïх не збиратиме. Не пригорне ïх вiтер — лиш сажа сама. Брат брата не знайде, i сестер нема. I дiтям уже матерiв не знайти. I навiть не знати, де ж ставить хрести? - Пiроксилiновий сморiд i пил. Мiльйони мерцiв обiйшлись без могил. Розметанi костi згниють без хреста... Гей, ти ж, Земля моя золота! Перед ким, перед чим завинила єси? I яких не кормила ще крукiв!? Та i хто не знущався з твоєï краси?! I яких бракувало ще Юдиних сил, Щоб i костi дiдiвськi пiднесли з могил Й перемiшали З костями онукiв?! Мовчить Гуляй-Поле, мовчить Гуляй-Поле, Спалене хтивiстю й зрадою Юдиною, I лежать його дiти — лежать соколи... I нiхто не скаже нiколи-нiколи, Що й вони, що й вони ж були люди. Гей, i були люди — гордi орли! Тiльки ж простi й не лукавi були. О ви, що цей келих страшний пiднесли, Чи самi ж ви його пили?! Не тужить дiвчина, не плаче сестра, I рук не ламає матуся стара, - Одплакали доста — не чути нiде. Нi вiтер не вiє, нi крук не паде. I пташка тужлива тiкає також... Гей, ти. Земле моя! За що ж!? За те, що Ти дика була i плiдна, Ясна, як червона калина, За те, що Ти сонцю близька i рiдна I мила, як тая дiвчина! За те, що Ти в злиднях росла, а цвiла! Що Волi вiтчизною завжди була. Грiмлива, спiвливая Земле моя! - Хто ж розсудить!? Який судiя!? Мовчить Гуляй-Поле, жаске i руде. А стрiлка помалу iде та й iде... Хай iде. Хай стiкає жалоби мить. Хай жахтить ця земля й мовчить. Нехай неминучiсть присуд веде.' Хай стрiлка до риски йде, - Аж поки не стане на гранi отiй, Що стоïть Страшний Суд на нiй, Аж поки не крикне хтось в мряцi страшнiй Жаске й невблаганне — СТIЙ!!! Схитнулись тумани, як фата-моргана. Хтось уже кличе. Десь уже манить... Вже вiтер жалобу вiдбув, i встає, I хмару несе, як знамено своє. Вже вiтер шумитиь i полин гуде... ...Хтось там понурний, мов тiнь, iде, - Ступає задумливий i мовчазний В кереï своïй бойовiй. I кiнь десь, засiдланий, кований вже, Пряде одним вухом i тоскно iрже, I оком кривавим у нiч позира... То не тiнь — то страшна мара. Встає вiд розритих могил i руïн, Iде Гуляй-Поле — проходить один. Iде мовчазний i блiдий, мов туман, - Грiзний, страшний отаман. Iде отаман по руïнах, мов тiнь. Ступа на уламках усiх поколiнь. Над кратером чорним понуро стає. Рукою затримує серце своє. Торкає ногою три черепи вiн - I чорний, i жовтий, i бiлий один: ...Прапрадiд був, Прадiд... I син... Було Гуляй-Поле, було Гуляй-Поле! - Як буряне море, кипiло й гуло. Були в нього дiти, гей, були соколи! I не було сили такоï нiколи, Щоб скорило, щоб ïх знесло. Три черепи повнi сироï землi... Секунди бiжать у ïдучiй iмлi - Стрiлка iде до своєï мети... Та нiщо не виповнює пустоти. Марево блiдне, хистке, як омана, - Фата-моргана, фата-моргана. Вiтер шумить. I полин гуде. I кiнь iрже... Та нiхто не йде! Не чує нiхто i не бачить його, Мов немає роду того! Мов немає вже гордих, лиш ницi й покiрнi, - Нiкчемнi пророки, i брехуни, Дрiбненькi полiтики й говоруни, I паралiтики... — лише вони - Проданi, зрадженi i невiрнi. Меч не тримається в ïхнiй руцi, I переляк на лицi. О, де Ти, Мужнiй, Простий i Великий - Благословенний на меч i боï!?!. Вибухають воплем, вибухають криком, - Ждуть Тебе сироти твоï, й калiки, Й невiдомщенi малята твоï! Удар громами. Смерчем прийди. I поведи! I поведи... О, де Ти, Грiзний, Страшний, Непоборний!? Як Бог, Вогнеликий! Як земля, Чорний! Меч Правосуддя! Кара Господня! - Де ж Ти - Меснику всенародний!?! Безжалiсний, i невблаганний, I безрозсудний, i предковiчний. Iз всiх жорстоких єдино правий! Страшний, Апокалiптичний! Неповинная кров — клятьба Твоя. Ти — єдиний з усiх Судiя. Тiнь Твоя ходить. Вiтер гуде... Iде по кiстках вiн. Iде... Iде!!! (Стрiлка доходить своєï межi). - Ходою тяжкою iде, мов чужий, Вдивляється мовчки до серця свого, - Дивиться вглиб — i не бачить його, - В муках, в вогнi обернулось в такий Камiнь Обсмалений i тяжкий. Вiн виходить на дике бескиддя руïн. Мов чорний орел, позирає один. Вiтер керею йому роздима... — Нема!.. Ще орлят нема... Ще лежать мiж розритих дiдiвських могил. Ще ковтають глину, сльози i пил. Ще ïх не окрилив вiдчай i гнiв Для страшносудних боïв. Келих не повен. Ще крапля паде. Ще стрiлка До риски своєï iде... Вiн пестить ефес i жде: ...Вам мало на свiтi сирiт i калiк?!? Гряде ж М I Й ! Р I К !! I свисне Вiн так, що туман впаде. Застогне земля i загуде. Задвигтить Гуляй-Поле небачено ще. I — лявiна потече, - Невблаганна. Безодвiчна. Страшна. Апокалiптична. I приб'ють вони серце, мов стяг, на стовпi... I встануть калiки... I встануть слiпi... I кинуться юнi... Мужнi... Старi... I сестри зҐвалтованi, i матерi... I дитя подаватиме крiс i набiй В цей святий, страшносудний бiй... Прокотиться смерч. Й не поможе нi Боже мiй!, I не врятує Пробi повалених ниць... Гей, вiдмiряно ж буде та й мiрою гожою! Загатяться кратери кiстками ворожими, Черепами грабiжникiв i дiтовбивць. Над головами Ґвалтiвникiв i паскуд Довготерпеливi довершать Суд. I розвiють пил. I розвiють прах. I ляжуть самi на чужих кiстках. I вiтер над ними, як щит, приб'є - Як Меч Правосуддя — iм'я Твоє. Лежатимуть так, щоб колись розцвiсти. Лежатимуть всi. I над всiми — Ти I серце Твоє. I не вiзьме ïх тлiнь - Офiруваних В iм'я поколiнь. Пливтимуть свiти мимо серця Твого. Цвiстиме чебрець. I не буде того, Хто б Тебе осудив за дiла Твоï, - Такого Нема судiï! А якщо десь є — убий i його! Щоб знав мiру горя Твого. Пливтимуть свiти мимо серця Твого. Густиме над маками соняшний гонг. I густиме в вiках Твоє iм'я - Єдиний, найбiльший з усiх Судiя! Благословенний. Могутнiй, як ниви i синь. Вiчний В с е р ц я х п о к о л i н ь ! Сiчень, 1944 р. Тернопiль.
ГУЛЯЙ-ПОЛЕ